Доброго ранку, шановна спільното!
Прокидаюся з ранку, пишу дописи майже на автоматі. Після років блогінгу це вже для мене така сама звичка, як зуби почистити. Монотонно розповідаю, що і як, дописи пишу з розрахунку на наступний день. На випадок, якщо сил зовсім не буде.
Сьогодні вирішила, що ввечері точно їду тренуватися, вже й чоловіка попросила ввечері мене забрати після тренувань, і тренеру сказала, що буду, і запис у застосунку не скасовувала. Пофіг, буду робити, що робиться, або буду просто лежати на маті і дивитися у стелю, але хоча б не вдома.
Вчора сталося те, що і мало статися, перше видавництво завернуло мою книгу, і тепер в мене часу до осені, щоб все виправити і спробувати ще раз. В душі я звісно дуже сподівалася, що в мене все вийде, але обʼєктивно розуміла, що шанси дуже малі. Та камон, це майже нікому і ніколи не вдається, всі беруть перевірених авторів, ніхто не бере новачків. Але я сподівалася. І звісно не втрималася від бурної реакції. Сказати, що засмутилася - нічого не сказати. І тепер в мене +100 до віри в те, що в мене нічого не вийде. Але все ж таки я збираюся зібрати себе по шматочкам та спробувати ще раз восени.
Після вчорашнього в мене такий стан, що хоч повінь, тож може саме зараз в мене вийде і потренуватися, і зробити ще щось, поки мені на 100% байдуже. До цього я ще хоч якось намагалася контролювати енергетичний пул і його наповнювати, а зараз взагалі пофіг. Тож подивимося, як воно буде.
З любовʼю, ваша Foxy
Good morning, dear community!
I wake up in the morning, write posts almost automatically. After years of blogging, it's as much a habit for me as brushing my teeth. I monotonously tell you what and how, I write posts based on the next day. Just in case I don't have the strength at all.
Today I decided that I would definitely go to train in the evening, I already asked my husband to pick me up after training in the evening, and I told the trainer that I would, and I didn't cancel the recording in the application. I don't care, I'll do what I'm doing, or I'll just lie on the mat and stare at the ceiling, but at least not at home.
Yesterday, what was supposed to happen happened, the first publisher turned down my book, and now I have until the fall to fix everything and try again. In my heart, of course, I really hoped that I would succeed, but objectively I understood that the chances were very small. But damn, almost no one ever succeeds, everyone hires proven authors, no one hires beginners. But I hoped. And of course, I couldn't help but react violently. To say that I was upset is an understatement. And now I have +100 to the belief that nothing will work out for me. But still, I'm going to pick myself up piece by piece and try again in the fall.
After yesterday, I'm in such a state that I'm at least a flood, so maybe right now I'll be able to work out and do something else, while I don't care 100%. Before that, I tried to somehow control the energy pool and fill it, but now I don't care at all. So let's see how it goes.
With love, your Foxy